Щоб серце не було байдужим або «Дорогу геніям!»
Східна мудрість говорить: «Я був у розпачі через те, що у мене немає чобіт, поки не побачив людину без ніг»
На Землі живе понад шість мільярдів людей. Частина з них відрізняється тим, що має менше можливостей ніж інші. Інвалідність завжди розглядалася як перешкода, яка не дає людині повноцінно жити. Ця неспроможність може бути тимчасовою або довічною, та ми ще не звикли до того, що суспільство зобов’язане знищити бар'єр, який пролягає між цілком «спроможною» людиною і тією, яка з різних причин є обмеженою у своїх можливостях. Найпростіше: не помічати цього, залишити інваліда на самоті, або ж ізолювати. Тоді суспільство не матиме почуття провини і не соромитиметься тих, кому потрібна допомога. Але, на щастя, це не єдиний шлях розв’язання проблеми…
Загалом, за даними Мінпраці і соціального захисту, в Україні близько 2.67млн людей з обмеженими можливостями, що становить близько 5.2% від всього населення. За неофіційними даними в Україні – більше 150-200 тисяч нечуючих та більше 300 тисяч незрячих людей, за деякими даними – 400 тисяч…
Сторони однієї монети або «Про що власне мова?»
Ну що ж, давайте спробуємо, хоча б поверхнево розглянути труднощі, з якими кожного дня зіштовхуються люди з обмеженими можливостями зору та слуху.
Незряча людина має складність в тому, щоб вийти на вулицю: відкриті люки, світлофори, які не дають сигналу для «особливих» (що зелений, що червоний — все одно чорний виходить); неможливість повноцінно користуватися транспортом, адже зупинки оголошують не скрізь. Просто йдучи вулицею, імовірність отримання значних травм такими людьми дуже висока: від того, що елементарно можна наштовхнутися на торговий кіоск або кафе (які для своєї зручності розмістилися на тротуарі), чи від того, що тебе може вдарити перехожий, якого ти випадково зачепив. Нова проблема — розрахуватися біля продовольчого павільйону. Як знайти потрібну купюру? Надурити сліпого, скориставшись його фізичним недоліком, — остання справа! На щастя, такі випадки трапляються рідко.
Глухонімих людей також чекає багато перешкод, і це, здебільшого, величезний моральний тиск. Не всі розуміють їхню мову, тому «люди з внутрішнім слухом» змушені ловити на собі презирливі погляди убогих духом людей. А що вже казати про біль, який вони відчувають кожен день від безпомічності і несправедливості, адже говорити вони можуть, та через відсутність слуху просто не вміють.
Щоразу, прокидаючись зранку, ми не замислюємося, яке це щастя: можливість бачити світанок, сонце, небо; чути голос близьких, говорити їм про нашу любов... У той же час, є люди, які позбавлені такої розкоші: сліпі, глухонімі та люди з іншими обмеженими можливостями.
Є багато людей, незадоволених життям. Я не маю на увазі інвалідів і пенсіонерів, які відпрацювали своє і мають пенсію нижче прожиткового мінімуму. Їх обурення справедливе. Я про інших – молодших, які, як правило, мають всі кінцівки, очі, вуха. Накресливши межу між гонитвою за багатством і щастям, вони самі вирішують з якого боку їм знаходитись. Я порадила б їм думати про тих, чиє життя у сто разів важче, які живуть і допомагають один одному, є частиною суспільства, здатні заробляти гроші і знаходити радість у навколишньому світі, нехай і такому неповноцінному.
Помінятися ролями…
Уявити себе у ролі фізично-обмеженої людини і зрозуміти як важко їй доводиться доволі складно. Спробуйте… Досить на кілька хвилин заплющити очі й виконати у межах власної квартири якусь просту побутову роботу або щільно закрити вуха і не розмовляти (здивуюся, якщо вам вдасться протриматися хоча б один день) — відчуття безпомічності й незахищеності приходить дуже швидко. На додачу: розбитий посуд, синці, не кажучи вже про загубленість у часі, а також надмірну роздратованість і самотність від нестачі спілкування. Світ заполоняють звуки, кожен з яких стає дуже важливим і несе у собі таку необхідну інформацію. Відчуваєш себе в’язнем власної безпомічності, сердитий сам на себе, починаєш замислюватися над тим, чи варто тобі взагалі існувати, тому що життям це не назвеш!
Але тимчасова і добровільна втрата зору та слуху не супроводжується психологічною травмою, а навіть, навпаки, дає надію на подальше покращення якості життя. А як же людям, які живуть із цим сам на сам у великому світі? Кому їм довіритися? На кого сподіватися?
Переконана, що уява і віра в таких людей набагато сильніша, ніж у нас! Вони вірять у те, чого ніколи не бачили або не чули. Ось що насправді заслуговує, якщо не захоплення, то поваги і наслідування точно. Парадокс, але це дійсно так: людина, яка була наркоманом, або облисіла від хіміотерапії, глухоніма чи не бачить більше вдячна Богу, ніж ті, кого обійшло це горе. Саме перші по-справжньому цінують життя, адже розуміють, що взагалі могли його не мати! Часто ми цураємося інвалідів, намагаємось швидше пройти повз, не розуміючи, що нам варто багато у них навчитися і дати їм змогу стати частиною нашого суспільства, а не окремою верствою населення.
Вдома все життя не всидиш. Потрібно брати участь у суспільному житті. Це необхідно для того, щоб залишатися людиною! Але як тут можна залишитись людиною, якщо це саме суспільство тебе такою не сприймає. Про який технічний прогрес іде мова, якщо люди самі позбавляють себе нових можливостей, технічного, культурного та морального розвитку. Обмежуючи себе стереотипами, ми не даємо змоги діяти суттєвому рушію нашої нації — найзагартованішим і, можливо, найобдарованішим людям, які змушені вичікувати кращих часів, створюючи свої шедеври у «соціальній в’язниці».
Таких людей тисячі, багато з них живуть поруч з нами:
Леонід Пономаренко — український Бетховен, понад 30 років пише пісні, створив два музичні альбоми, його пісні йому сняться. У найбільшій кімнаті свого приватного будинку влаштував студію.
Божена Сусь — інвалід по слуху (друга група), художниця, майстерно шиє іграшки, ліпить з пластиліну, займається бісероплетінням, в основному зображує релігійну тематику, а також українську та японські культури.
Марина Хухрій — перша віце-місс світу серед глухонімих 2006 р.
Юрій Ломов – львівський художник і поет, інвалід II групи по зору автора спеціальної техніки живопису – квазіграфіки, розробленої ним після майже повної втрати зору.
Степан Гончаренко – незрячий тенор із Сімферополя інвалід I групи по зору, лауреат VII Міжнародного фестивалю молоді та студентів 2009 року, лауреат Міжнародного фестивалю «Подляська октава культур».
Ольга Тільна –вчитель англійської, української мови та літератури. Сонети Шекспіра читає не лише в оригіналі, а ще й перекладає їх на українську. Ольга член Спілки письменників України, аспірант одного з Київських вищих навчальних закладів. Навчається в Британії як стипендіатка програми «Чевенінг», здобуває магістерський ступінь в університеті, що в місті Ліц, інвалід зору.
Іванюхін Олександр Миколайович – заслужений майстер спорту України, чемпіон та рекордсмен України, світу та Європи. На ХІ літніх Параолімпійських іграх 2000 р. (м. Сідней) виборов срібну медаль в п’ятиборстві та бронзову на дистанції 100 м. Срібний призер чемпіонату світу 2002 р. (м. Лілль, Франція) на дистанції 100м. Чемпіон Європи 2003 р. (м. Ассен, Голландія) на дистанціях 100 м та 200 м, срібний призер в естафеті 4х100 м, триразовий чемпіон світу 2006 р. ( на дистанціях 60 м., 400 м.). Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ст.. в 2000 р., орденом "За мужність" ІІІ ст.. в 2004 р., орденом «За мужність» II ступеня в 2008 р., Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, 2008 р. У спортсмена суттєві вади зору В1 – тотально сліпий.
Володимир Йосипович Семчишин – єдиний в Україні гросмейстер серед глухонімих шахістів, член збірної команди області серед інвалідів, багаторазовий переможець та призер першості України серед інвалідів. В складі збірної команди міста з шахів став переможцем XIII спортивних ігор Львівщини.
Олександр Саєнко — народний художник України, заслужений діяч мистецтв Української РСР, створив тканини в техніці вибійки для показу за межами України, з групою колег займається розписом керамічного посуду, бере участь у мультиплікації дитячих казок, працював з соломою, а також над декоративними панно та творами інтер'єрного призначення: килимами, тарелями, тканинами-вибійками, глухонімий.
Це деякі з багатьох. Вони заслуговують визнання!
Журналістам: запам’ятати, виконати…
Нам, як «четвертій владі» потрібно не лише створювати умови для усунення видимих перепон, які перешкоджають нормальному життю інвалідів, але й подолати у суспільстві низку стереотипів, щодо неповноцінності людей з обмеженими фізичними можливостями.
Хто, як не ми підніме цю проблему в ЗМІ, хто, як не ми повинен перейматися цим, маючи такі можливості в медіа-просторі. Саме тому від нас, як від журналістів, залежить частина їхнього життя, ми можемо змусити владу перейматися цим, довести всім, що це не питання часу, а справа, яка має стояти першою «на порядку денному».
Потрібно не тільки радіти тому, що відкрився новий заклад, а точніше кажучи, інтернат, для неповноцінних діток. А й (якщо це можливо для них), треба пристосовувати існуючі дитсадки та школи для співіснування з особливими малюками. Українські технікуми, училища, університети теж поки-що не готові для навчання інвалідів. Та й особливої цікавості керівництво українських навчальних закладів не виявляє до пристосування аудиторій, бібліотек, ґанків біля входу до закладів для зручності пересування і навчання студентів з особливими потребами. Стосовно працевлаштування інвалідів ситуація подібна. Дуже рідко беруть на роботу таку людину, навіть якщо вона має червоний диплом і може довести свою працездатність.
Якщо поглянути на діалог, який ведеться сьогодні в засобах масової інформації на цю тему, можна побачити лише висвітлення несправедливості, нові пільги та привілеї, якими ці люди все одно не скористуються (щоб отримати право на пільгу – потрібно буде зібрати дуже багато довідок, що ти дійсно інвалід; як правило, такі довідки отримують якраз «неінваліди») та інформацію про людей, які потребують допомоги. І потім ми дивуємося, що нам жаль таких людей. Життєво важливо говорити про досягнення, переваги, здобутки людей з обмеженими можливостями. Це пробудить в них віру в самих себе, а також зробить свою справу у суспільстві — покаже йому, які таланти живуть у ньому і викличе гордість та повагу до них.
Не треба перекладати на когось відповідальність. Це наш обов’язок, і навіть більше — це в наших інтересах. Впевнена, що ми не оцінюємо повною мірою того величезного прихованого потенціалу, який криється всередині цих, на перший погляд неспроможних, геніїв. За рахунок фізичних вад в них більш розвинутий мозок, а отже й інтелектуальні та розумові здібності. Про це потрібно говорити! Розказати людям, що незрячі та глухонімі — це цілком повноцінні люди, які можуть самостійно зробити свій вибір. У людей, які не бачать і не чують, життя заповнене такими ж клопотами, як і у тих, хто має такі можливості. Тільки у незрячих та глухонімих є три особливі прикраси — чорні окуляри, біла тростина і маленький допоміжний апарат у вусі. Якби ми тільки дали їм простір для дії — на сьогоднішній день Україна була б високо розвинутою державою з чималими досягненнями за плечима.